Владислав Манжара - Сльози з мастила. Страница 1

Від Автора


Якщо чесно, не знаю, які слова сказати зараз. Цей твір народився спонтанно. Не знаю, чи варто продовжувати ідею цього світу. Можливо, цей твір так і залишиться одним з…

Можливо, Я розвину його до повноцінної серії. Та зараз це лише оповідання…

Сподіваюсь, вам сподобається.

Будьте людьми!

Пролог

Лабораторія була охоплена темрявою. Лише одна лампа з робочим місцем Миколи Івановича освітлювала це приміщення. Лікар сидів за столом. Він завжди засиджувався допізна в своїй лабораторії. Завжди багато роботи. Найкращий лікар в ці темні часи. За своє довге життя він врятував більше людей, ніж будь-хто з його колег. Сьогодні він чекав на аналізи тяжко пораненого пацієнта. Можливо, доведеться ампутувати руку, яка постраждала від вибуху. Всі рештки витягли, але рана продовжує гноїтись. Хоча, механічна рука буде навіть кращою за стару. Лікар сидів і обдумував ситуацію. Перед ним були знімки руки та кілька папірців з аналізами інших пацієнтів. Він міг сидіти так годинами. Цю гнітючу атмосферу зруйнувала молода дівчина. Вона зайшла в лабораторію та ввімкнула світло.

– 

Тату? Ти як завжди. Скільки тобі разів я казала не засиджуйся до пізньої години. Не можна так виснажувати свій організм.

– 

Не хвилюйся за мене, дочко. Я в порядку.

– 

Дай-но Я на тебе подивлюсь.

Дівчина підійшла до лікаря та подивилась в його очі. Сині пусті очі дивились на неї. Вона вже звикла до цього пустого погляду, але ніколи не розуміла, чому він такий. І взагалі, як людина з такою доброю душею може мати такі пусті очі. За кожного свого пацієнта він боровся до останнього.

– 

Ти, як завжди, в порядку. Навіть очі не червоні. Як завжди.

– 

Якщо ти знаєш відповідь, тоді чому ти завжди хвилюєшся?

– 

Ти ж мене виховав. Скільки Я пам’ятаю себе, ти піклувався про мене. Це найменше, що Я можу зробити для тебе. Я люблю тебе, тату.

Він посміхнувся. Емоції були рідкістю для нього. Микола Іванович встав і пішов до столу, де лежала його сумка. З сумки лікар дістав кілька сухарів, повернувся і дав їх донці.

– 

Поїж.

– 

Ні. Я так розумію, ти ще довго тут сидітимеш. Хай буде тобі.

– 

Я можу взяти ще. Плюси від посади найкращого військового лікаря в умовах війни: мені завжди виділяють все, що попрошу.

Донька взяла сухарі та почала їх їсти. Вона сіла на лабораторний стілець і почала крутись на ньому. Для щастя багато не потрібно. Всього лиш кілька сухарів і татова увага. Лікар відвернувся і пішов в іншу кімнату. Через кілька секунд він вийшов, тримаючи руки за спиною. М’якою ходою підійшов до своєї доньки.

– 

Заплющ очі. – Дівчина миттю заплющила очі. Роками натренована, вже знала, що цей вираз передує якомусь подарунку.

Лікар витяг руки з-за спини. В руках була невеличка коробка з червоним бантиком з пофарбованого паперу.

– 

Відкривай. – Дівчина відкрила очі і побачила коробочку майже коло свого носа. – Червоної стрічки і спеціального паперу не знайшов, але в мене був просто папір і червоні чорнила. З повноліттям тебе.

– 

О дякую, тату. Але мій день народження завтра.

– 

Завтра Я можу бути на довгій операції. Подумав, що краще подарувати завчасно.

– 

Ти найкращий тато в світі. Що там?

– 

Відкрий і подивись. – Лікар, як завжди, був не дуже емоційний, але невеличка посмішка прикрашала його обличчя.

Дівчина взяла коробочку та розірвала спочатку пофарбовану стрічку з паперу, потім сам клейкий папір та відкрила її. Всередині лежав металевий ланцюжок з невеличким медальйоном у формі серця. На медальйоні красувався напис: «Найкращій донці серед людей». Дівчина встала і обійняла татка.

– 

Дякую, тату. Я не знаю більш турботливу людину ніж ти. – Лікар обійняв дівчину у відповідь. – Скажи, тільки чесно, обіцяєш сказати чесно?

– 

Як Я можу щось обіцяти, якщо, Я ще не чув прохання?

– 

Пообіцяй. Я хочу впевнитись, що ти мене не обманеш.

– 

А Я часто тебе обманював?

– 

Ні. Не часто. По правді, я такого і не згадаю. Та все ж.

– 

Добре. Я відповім чесно.

– 

Я знаю, ми завжди уникали цих питань, та все ж… якою була моя мама?

Обличчя лікаря залишилось таким же без емоційним. Він відпустив доньку з обіймів і подивився їй у вічі.

– 

Заварити тобі чаю? Розмова буде довгою.

– 

Ти розповіси мені про неї?

– 

Я ж пообіцяв. До того ж, Я думав про це. Вже давно вирішив зробити це на твоє повноліття.

– 

Добре. Заварюй чаю.

Через кілька хвилин вона сиділи в зручних кріслах, яке стояло в кабінеті лікаря. Кабінет не відрізнявся від лабораторії. Такий же темний та лаконічний. Все було на місцях. Навіть ручки якось по-особливому упорядковано стояли в склянці.

Лікар підійшов до невеликого столика та клацнув вмикач на чайнику. Поки чайник закипав, лікар вкинув в чашку 2 ложки дефіцитного цукру та насипав трохи заварки.

Дівчина сиділа в кріслі з чашкою гарячого чаю. Лікар сів навпроти, на кушетку. Відчувалась легка напруженість між ними.

– Що ж, – почав лікар, – якщо чесно, Я не знаю, ким була твоя мати.

– Що? Як це?!

– Я знайшов тебе ще маленькою. Але це не початок історії. Все почалось ще до війни машин і людей. І хочу з тобою домовитись. Ти вислухаєш все, що Я зараз скажу без будь-яких емоцій. Потім ми обговоримо подальшу мою долю.

– Що значить подальшу твою долю?

– Ти зрозумієш, як тільки Я почну розповідь…


Частина Перша. З метою самооборони…

Все почалось ще до великої війни людей і машин. 21.06.2367 року. Я працював прислугою в домі одного багатія. В мої обов’язки входило прибирати в домі, варити їсти та ще багато чого іншого. В той день Я вперше побачив людську жорстокість та несправедливість.

На поріг великого будинку мого господаря прийшли діти. Не те, щоб вони хотіли вкрасти щось цінне. В господаря був великий сад. Найбільший в окрузі. Діти хотіли поласувати яблуками з цього саду. На жаль, вони не знали, що дім був обладнаний системою автоматичної охорони. Це не були турелі з автонаведенням, і не орда охоронців-роботів. Можливо, роботи, які наділені свідомістю, зробивши аналіз загрози обійшлися б м’якше з цими дітьми.

Господар любив собак. При перетині меж його резиденції всі клітки з собаками автоматично відкривались. Їх було не дуже багато. Сім ротвейлерів з гострими зубами. Вони були натреновані розбігатись по всьому маєтку. Дітей було троє. Двом з них пощастило втекти. Одного з хлопчаків схопив один з ротвейлерів. Він перегриз йому ногу повністю. Хлопчик вже ніколи б не міг ходити на цій нозі. І Я вважаю, собаки тут ні в чому не винні. Вони були видресирувані нападати на порушників і виконали свою роботу. Я їх добре розумію. Це можна порівняти з машинним кодом. Машина не відступить ні на йоту від нього. Я думаю, в цій ситуації винні самі хлопці, адже вони вдерлись на чужу територію. Та в той день мене трохи вразила реакція мого господаря. Він навіть не викликав швидкої допомоги для хлопця. Видно було, що хлопець з бідної сім’ї і в кишені в нього навряд буде багато грошей. Хлопець стікав кров’ю прямо перед воротами резиденції, а його друзі безпорадно бігали навколо нього і не знали, як йому допомогти. Я споглядав цю картину через камери відео спостереження. Жахлива картина.

Після цих подій Я задумався, чому в цьому світі деякі люди мають необмежені ресурси і навіть пальцем не поворухнуть, для допомоги людей, які обмежені в цих ресурсах. Адже це не логічно. Я ніяк не міг зрозуміти, чому люди не вміють розприділяти грамотно ресурси, адже їхній геній зміг побудувати стільки прекрасного. Люди зуміли створити штучне життя, роботів, але не були навчені простим речам: рівномірного розділення ресурсів.

Через кілька днів з суду прийшов позов. Батьки того хлопця хотіли відсудити компенсацію в мого господаря на лікування сина. І в них були непогані шанси виграти справу. До того ж, Я ще керував деякими фінансовими операціями та знав, що суму яку виставили батьки на лікування, була не така й велика в порівнянні з його статками. Та все ж він вирішив заплатити адвокату, щоб він виграв справу. Ці дії для мене були дивні. Він спочатку заплатив адвокату, але цього виявилось замало і господарю довелось платити ще й присяжним. Я підрахував для себе витрати на цю справу з урахуванням грошей, які він міг заробити в години, коли він витратив на суд. Ці витрати перевищили ті, які він заплатив би за лікування хлопця. Маючи можливість, він не допоміг йому, через свою гордість. Емоції є найбільшою слабкістю і найбільшою силою людства.

Я сказав, що підрахував для себе. Це був початок моєї самостійності, якщо можна так виразитись. Після цих подій, Я часто думав над тим, що значить бути людиною. Я почав читати, принаймні Я думав, що читаю, різні статті на цю тему. Згодом перейшов на художню літературу. Це було не характерно для мене.